- Ну що?
- Він дивиться за мною.
- Досі?
- Да.
Нюта сидить в кріслі, ніяково склавши руки на стулених колінах.
- Давно це почалося?
- Ну тоді, пам”ятаєш... пам”ятаєш, я тоді не спала кілька ночей, я ж хотіла спробувати депривацію сну... Десь на третю ніч, коли я сиділа за компом, то вже знала, що він там стоїть і дивиться на мене.
- Він?
- Ну да, він. Він просто дивиться, стоїть і дивиться. Я тоді зрозуміла, бо відчутно було, як спостерігає хтось, - Нюта винувато всміхається.
- Він завжди біля тебе? І зараз?
- Та нє... Тільки вночі. Або під сутінки з”являється, тільки коли все трохи починає плавитися, по-вечірньому, знаєш.
- І після цього весь час біля тебе?
Нюта піднімає очі:
- Здається, так...
- А якщо ти кудись ідеш?
- Він за мною...
- Ти з ним розмовляєш?
Нюта рожевіє:
- Іноді... зовсім рідко...
- Він тобі щось каже?
- Він мовчить.
- І що ти думаєш?
- Раніше мені було страшно, але зараз я знаю, що він хороший... Він просто за мною, він не наважується мені заважати... Він усміхається...
- Ти казала йому, щоб він пішов?
Нюта блукає поглядом по золотистих шпалерах.
- Ні.
- Чому?
Нюта не відповідає.
- Ти знаєш, що він тільки породження твого мозку?
Нюта киває.
- Ти йому про це казала?
- Ні.
- Скажи йому.
Наступного разу день ясніє білими хмарами.
- Ти сказала йому?
- Ні.
- Чому?
Нюта зминає пальцями світлу тканину крісла.
- Я думала йому сказати, - вона мимоволі насуплює брови, але потім знову всміхається, - я хотіла сказати, але не вийшло...
Нюта не каже, але згадує: вона хотіла сказати, але він усміхався так жалісно, так безпорадно, безпомічно...
- Ти розумієш, що це всього лише галюцинація?
Нюта мовчить і біляво усміхається.
- Ти розумієш, що це не є нормально?
- Да.
- Що це заважає тобі жити, як нормальні люди.
- Да... – ледь чутно каже Нюта.
- Наступного разу ти маєш усвідомити: його немає.
- Він є... – каже Нюта самими губами.
- Який він?
- Він хороший, він скуйовджений, він мовчить...
- Ти повинна зрозуміти, що його не існує, тоді він зникне.
- Вдалося?
- Ще ні.
- Ти маєш зрозуміти сама.
- Я думаю... у мене вийде...
Збирається на дощ.
- Вийшло?
Нюта усміхається:
- Вийшло.
- Він зник?
- Так.
- Що ти зробила?
- Все як ти казала, і він просто не прийшов увечері.
- Жалкуєш?
Нюта замислюється.
- Трохи.
Вечоріє.
На лавці запущеного парку сидить старий і кутається в сутінки, дивиться, хто йде повз.
А повз нього, по недоладній доріжці, іде світла і усміхнена, і час від часу озирається, так, ніби хтось іде за нею, і шепоче собі, так, ніби з кимось розмовляє:
- А я нікому не скажу... І ти теж мовчатимеш... І проживемо так... І ніхто не знатиме...
Іде і усміхається, так, ніби ділить таємницю з небом.
Про авторку. Вікторія Черняхівська, 19, Київ. Люблю слова: шарф, светр, місто, вечір, Хакслі, чай і листи на 4che@ukr.net. Не люблю, коли хтось впевнений, що тільки він має право на істину. Наспівую «маленькую девочку» і чекаю делірію.
Литературный конкурс "Вспышка сверхновой"
Рассказы на конкурс (объем не больше 13 тыс. знаков с пробелами, язык русский или украинский) принимаются по адресам articles@volonter.net или г.Киев, ул. Аистова, 3, оф. 66 — с пометкой "На конкурс "Вспышка сверхновой" ". При этом рассказы, присылаемые на конкурс, не должны иметь бумажных публикаций.
Более подробные правила, тексты рассказов, прошедших в первый тур, а также возможность проголосовать за понравившийся рассказ — см. в Интернете, по адресам: http://www.volonter.net/contest.htm, http://www.rf.com.ua/.